Методи фінансування бюджетного дефіциту  

Методи фінансування бюджетного дефіциту

123

Основними методами фінансування бюджетного дефіциту є:

— кредитно-грошова емісія (монетизація);

— боргове фінансування;

— за рахунок податкової політики.

Кредитно-грошова емісія пов'язана з випуском в обіг додаткової маси грошей для фінансування саме бюджетного дефіциту. Але безконтрольна емісія грошей посилює інфляцію, погіршує стан грошового обігу, спричиняє тяжкі наслідки у сфері економічних та соціальних відносин.

Унаслідок монетизації дефіциту бюджету держава може отримати сеньйораж — дохід від друкування та карбування грошей. Він виникає, якщо темпи зростання грошової маси перевищують темпи зростання реального ВВП, у результаті чого середній рівень цін збільшується і в країні починає наростати інфляція. У зв'язку з цим усі економічні агенти платять своєрідний інфляційний податок, що виникає шляхом перерозподілу частини їх доходів на користь держави через які ціни зростають. Інфляційний податок — це втрата капіталу власниками грошових коштів унаслідок інфляції.

Такий метод фінансування бюджетного дефіциту є найпростішим у розв'язанні проблеми.

Покриття бюджетного дефіциту за допомогою боргового фінансування, тобто здійснення державних запозичень за рахунок випуску та реалізації державних цінних паперів (облігацій, казначейських векселів тощо) на внутрішньому та зовнішньому ринках за визначених умов, витісняє частину інвестицій із виробничого процесу, зумовлює зменшення чистого експорту, збільшення ринкової ставки відсотка і зниження споживчих видатків.

Державні цінні папери "зв'язують" частину грошових коштів населення та фінансових ресурсів підприємств, зокрема комерційних банків, які у зв'язку з цим виконують менше активних операцій, тобто згортають обсяги кредитних та інвестиційних операцій. Грошовий ринок реагує на підвищення попиту на гроші зростанням відсоткової ставки. Це зростання призводить до скорочення приватних інвестицій, що пов'язано з виникненням так званого ефекту витіснення, який значною мірою послаблює стимулюючий ефект фіскальної політики. Ефект витіснення визначається тим, що чим більший дефіцит, тим вищий обсяг заощаджень, який використовується з метою фінансування державних видатків і тим меншою є величина коштів, доступних для фінансування інвестицій.

Отже, розширення масштабу використання державних цінних паперів для покриття бюджетного дефіциту має неоднозначний вплив на економіку. По-перше, цей процес зумовлює вилучення з ринку валових заощаджень фізичних осіб і прибутків юридичних і, як наслідок, скорочення джерел фінансування інвестицій. Проблема залучення додаткових інвестицій в Україну з метою подальшого економічного зростання є найактуальнішою. По-друге, посилюється фінансова дестабілізація, оскільки державні цінні папери стають вагомим сегментом грошового ринку, який не залишає можливостей для спрямування капіталу в менш прибуткові, але вкрай необхідні для суспільства галузі економіки.



Проблему дефіциту державного бюджету не можна вирішити лише за допомогою боргового фінансування, адже категорії "бюджетний дефіцит" і "державний борг" взаємопов'язані. Державний борг складається із суми випущених, але непогашених державних запозичень з нарахованими відсотками за час існування держави. Шляхом боргового фінансування можна зменшити величину бюджетного дефіциту, але одразу автоматично починає зростати державний борг.

Як уже зазначалося, щорічний дефіцит покривається або за рахунок зростання державного боргу, або шляхом емісії грошей. Навіть бездефіцитний бюджет не свідчить про "здоровий" стан економіки, якщо держава має великий борг, тому бюджетний дефіцит завжди перебуває у центрі уваги, а величина державного боргу обмежується — за міжнародними стандартами він не має перевищувати 60 % від обсягу ВВП. Саме цю величину граничного обсягу боргу затверджено у Бюджетному кодексі України.

Ще одним методом фінансування бюджетного дефіциту є упровадження зваженої податкової політики. Проблема збільшення податкових надходжень до державного бюджету виходить за межі фінансування бюджетного дефіциту, оскільки вона пов'язана з проведенням комплексної податкової реформи, спрямованої на зменшення податкових ставок і розширення бази оподаткування, відповідно до концепцій економістів неокласичної школи, головним аргументом яких є те, що великі податки порушують можливості нагромадження заощаджень та інвестицій, тобто негативно впливають на економічне зростання.

Наприклад, податкова реформа у США 1981—1986 pp. здійснювалася на основі концепції А. Лаффера, розробленої у 1974 р. економістом з університету Південної Каліфорнії. Згідно з цією системою є залежність між величиною податкового тиску й обсягом податкових надходжень до бюджету, на підставі чого складено так звану криву Лаффера (мал.1).

Мал. 1. "Крива Лаффера" — пряма залежність між прогресивністю оподаткування та доходами бюджету

У процесі досліджень А. Лаффер отримав графік, на який відображається залежність між рівнем оподаткування й обсягом надходжень до бюджету. Розрахунки свідчать, що підвищення податків до певного рівня (а саме до 50 %) сприяє збільшенню доходів бюджету до максимального рівня, подальше збільшення ставок оподаткування зумовлює падіння податкових надходжень до бюджету, оскільки сприяє падінню ділової активності в країні: немає сенсу працювати, якщо відбирають більше ніж половину заробленого. Отже, податковий тиск у розмірі більшому ніж 50 % призводить до того, що податкові надходження починають зменшуватися й прямувати до нульової відмітки.

Наприклад, оподаткування у розмірі 75 % дає такий самий обсяг надходжень до бюджету, як і оподаткування у розмірі 35 %. Тому недоцільно збільшувати податковий тиск на платників податків, адже це спричинить тільки ухилення від оподаткування та тінізацію економіки. На Заході оподаткування понад 50 % називається забороненою зоною оподаткування.

Одне з головних завдань фінансової науки полягає в розробленні податкових концепцій, що визначають економічно оптимальний і соціально справедливий рівень оподаткування, достатній для фінансування державних функцій, який би не перешкоджав стимулам до інвестування і мотиваціям до праці.

Проблему вибору моделі фінансування можна розглядати досить широко: який із способів "податкові фінанси" або "боргові фінанси" більше відповідає вищим цілям розвитку суспільства, забезпечує оптимальний розподіл між державою і приватним сектором? Першим, хто дослідив податкові та боргові фінанси був Д. Рікардо, Він дійшов висновку, що ці дві форми фінансів однаково впливають на характер і обсяг суспільного добробуту ("теорема еквівалентності Рікардо"). Тобто у відносинах платників податків з державою податки і борги сприймаються приватними особами однаково, але підвищена сплата податків з метою погашення державного боргу вже викликає невдоволення. Тому Д. Рікардо підсумовує, що система боргів більш спустошлива для національного капіталу, ніж система оподаткування такого самого розміру.

Щодо теореми еквівалентності Д. Рікардо і нині полемізують. Головна тема дискусії — поведінка приватного сектору, стан економіки, господарські ефекти фіскальної політики держави за змішаного податково-боргового фінансування бюджетних витрат.

Слід зауважити, що жоден із способів фінансування дефіциту державного бюджету не має абсолютних переваг перед іншими і не є повністю безінфляційним.

Вплинути на бюджетний дефіцит в Україні з метою його подолання можна шляхом упровадження таких заходів:

— збільшення темпів зростання ВВП;

— зменшення витрат на утримання апарату державного управління;

— проведення адміністративної реформи;

— структурна перебудова збройних сил країни та зменшення витрат на оборону;

— реформування системи оподаткування за методологією А. Лаффера з метою зниження податкового тиску;

— скорочення зон пільгового оподаткування;

— надання більшої самостійності місцевим бюджетам;

— перехід від фінансування економіки до її кредитування тощо.


3958926833098443.html
3958947221925261.html
    PR.RU™